Поділишся з іншими — і сам ситий будеш

Поділишся з іншим – і сам ситий будеш

Жило — було на світі скупе і жадібне мишеня. Як ви думаєте, як його звали?

Так! Це наш старий знайомий Маніпуля. Жив — поживав, добра наживав. Недарма ж про нього казали: що Бог дав — усе в торбу поклав. Примостився якось Маніпуля на пеньку. Поки сніг розгрібав — із сил вибився. 

— Яка завійниця! Світу білого не видно — усю галявину геть чисто замело. Як

холодно! А їсти дуже хочеться! Певна річ, голод не тітка, проте в мене є окраєць хліба, — втішився Маніпуля. 

   Дістав  з  торбини  хлібець  —  смакує.  Аж  де  не  візьмись  –  Горобчик.  Гірко  плаче. Закоцюб увесь: 

—  Маніпуля,  дай  мені,  будь  ласка,  кілька  хлібних  крихт,  —  зі  вчорашнього вечора й рісочки у дзьобику не мав… 

— Не дам! – мало не вдавився Маніпуля. — Самому нічого їсти… 

   Гірко зітхнув Горобчик. Важко змахнув крильцями та й сховався між 

гілками — далі від тріскучого морозу, вітру колючого, Маніпулі жадібного, злючого…

А Маніпулі хоч би що! Добряче пополуднав – аж живіт твердий став. 

 — Їв, їв майже увесь хлібець з’їв, а досхочу не наївся. Щоб його ще змолотити?

Посмакую капусткою! Лишень торбу розв’язав – Зайчик стрибає. 

— Що за лиха година, — бурчить Маніпуля, — спокійно поїсти не дадуть. 

   Побачив його Зайчик, потер снігом змерзлі лапки та й каже: 

— Маніпуля, пригости, будь ласка, капустяним листочком! Дуже їсти хочеться! 

— Не дам! – самому їсти нічого – з голоду вже геть охляв… 

— Вибач, — крізь сльози промовив Зайчик. 

   Від голоду і холоду приник під дубом. А Маніпуля тим часом собі розмірковує: 

—  Чи  з’їсти  і  цей  капустяний  листочок,  а  чи  залишити  на  вечерю…  І  раптом згадав, що в нього є ще кришеник сала. Розв’язав торбу, дістав сало… гульк  – Кіт облизується. 

— Де він тут узявся, цей рудий котяра? Худющий який! Не кіт, а драбина. Ребра аж світяться… – розмірковує Маніпуля. 

— Маніпуля, — каже Кіт, — поділися, будь ласка, сальцем, заблукав я в лісі, ніяк

дорогу  додому  не  знайду.  —  А  мені  що  до  цього!  –  байдуже  глипнув  на  нього Маніпуля, вминаючи за обидві щоки. 

— Йди собі, куди йшов… – нагнав Кота. Сидить, а їсти хочеться. Бурмоче собі:

«Що там у торбі ще є? Кільце ковбаски! Тепер певне дотягну до вечора, не вмру з голоду…»  —  зручніше  примостився,  дістав  з  торбини  ковбаску  і  аж  очі  від задоволення заплющив – така смакота, така насолода! 

— Смачного, — визирнула з — за пенька Лисичка. 

— Чого це ти так наіндичилася, голубонько? 

— Не питай, братику! – зронила пекучу сльозу Лисичка. — Їсти не маю що! 

—  І  я  теж  голодую!  –  жалісно  промовив  Маніпуля.  —  Пропаду  отак  на  цьому пеньку… 

— Чого ти побиваєшся – торба повна харчів, — образилася Лисичка. 

— Які там наїдки – одні сльози, — заридав Маніпуля. 

— Зачекай, братику, не плач. Краще порівну ковбаску поділимо – смачнюча, аж слинки котяться… 

— Яка ковбаска, які слинки? Мені й самому не вистачає. Я скільки не з’їм, все

одно досхочу не наїдаюся… 

— Ось побачиш, що будеш ситий, та ще й залишиться. Подай мені свою 

торбину! 

   Соромно  стало  Маніпулі,  почервонів  він  та  торбину  протягує,  очі  потупивши.   

Дістала  лисичка  з  торбини  хлібних  крихт  —  Горобчику,  капустяний  листочок  — Зайчику, сальця – Котику. Сама ж ковбаску переполовинила… 

— Ну що? Бачиш, всім вистачило! 

   Отак гуртом поїли, враз звеселіли, наситилися.  

— Як же це так? – дивується Маніпуля. – Адже я завжди скільки б не їв, а ситим ніколи не був! 

— Усе через твою жадібність, — сказала Лисичка. 

— Нині поділився з іншими – і сам ситий!… – здивувався Маніпуля.