Жило — було на світі скупе і жадібне мишеня. Як ви думаєте, як його звали?
Так! Це наш старий знайомий Маніпуля. Жив — поживав, добра наживав. Недарма ж про нього казали: що Бог дав — усе в торбу поклав. Примостився якось Маніпуля на пеньку. Поки сніг розгрібав — із сил вибився.
— Яка завійниця! Світу білого не видно — усю галявину геть чисто замело. Як
холодно! А їсти дуже хочеться! Певна річ, голод не тітка, проте в мене є окраєць хліба, — втішився Маніпуля.
Дістав з торбини хлібець — смакує. Аж де не візьмись – Горобчик. Гірко плаче. Закоцюб увесь:
— Маніпуля, дай мені, будь ласка, кілька хлібних крихт, — зі вчорашнього вечора й рісочки у дзьобику не мав…
— Не дам! – мало не вдавився Маніпуля. — Самому нічого їсти…
Гірко зітхнув Горобчик. Важко змахнув крильцями та й сховався між
гілками — далі від тріскучого морозу, вітру колючого, Маніпулі жадібного, злючого…
А Маніпулі хоч би що! Добряче пополуднав – аж живіт твердий став.
— Їв, їв майже увесь хлібець з’їв, а досхочу не наївся. Щоб його ще змолотити?
Посмакую капусткою! Лишень торбу розв’язав – Зайчик стрибає.
— Що за лиха година, — бурчить Маніпуля, — спокійно поїсти не дадуть.
Побачив його Зайчик, потер снігом змерзлі лапки та й каже:
— Маніпуля, пригости, будь ласка, капустяним листочком! Дуже їсти хочеться!
— Не дам! – самому їсти нічого – з голоду вже геть охляв…
— Вибач, — крізь сльози промовив Зайчик.
Від голоду і холоду приник під дубом. А Маніпуля тим часом собі розмірковує:
— Чи з’їсти і цей капустяний листочок, а чи залишити на вечерю… І раптом згадав, що в нього є ще кришеник сала. Розв’язав торбу, дістав сало… гульк – Кіт облизується.
— Де він тут узявся, цей рудий котяра? Худющий який! Не кіт, а драбина. Ребра аж світяться… – розмірковує Маніпуля.
— Маніпуля, — каже Кіт, — поділися, будь ласка, сальцем, заблукав я в лісі, ніяк
дорогу додому не знайду. — А мені що до цього! – байдуже глипнув на нього Маніпуля, вминаючи за обидві щоки.
— Йди собі, куди йшов… – нагнав Кота. Сидить, а їсти хочеться. Бурмоче собі:
«Що там у торбі ще є? Кільце ковбаски! Тепер певне дотягну до вечора, не вмру з голоду…» — зручніше примостився, дістав з торбини ковбаску і аж очі від задоволення заплющив – така смакота, така насолода!
— Смачного, — визирнула з — за пенька Лисичка.
— Чого це ти так наіндичилася, голубонько?
— Не питай, братику! – зронила пекучу сльозу Лисичка. — Їсти не маю що!
— І я теж голодую! – жалісно промовив Маніпуля. — Пропаду отак на цьому пеньку…
— Чого ти побиваєшся – торба повна харчів, — образилася Лисичка.
— Які там наїдки – одні сльози, — заридав Маніпуля.
— Зачекай, братику, не плач. Краще порівну ковбаску поділимо – смачнюча, аж слинки котяться…
— Яка ковбаска, які слинки? Мені й самому не вистачає. Я скільки не з’їм, все
одно досхочу не наїдаюся…
— Ось побачиш, що будеш ситий, та ще й залишиться. Подай мені свою
торбину!
Соромно стало Маніпулі, почервонів він та торбину протягує, очі потупивши.
Дістала лисичка з торбини хлібних крихт — Горобчику, капустяний листочок — Зайчику, сальця – Котику. Сама ж ковбаску переполовинила…
— Ну що? Бачиш, всім вистачило!
Отак гуртом поїли, враз звеселіли, наситилися.
— Як же це так? – дивується Маніпуля. – Адже я завжди скільки б не їв, а ситим ніколи не був!
— Усе через твою жадібність, — сказала Лисичка.
— Нині поділився з іншими – і сам ситий!… – здивувався Маніпуля.
Дошкільний навчальний заклад №60, 2019 | Всі права захищено Design & Developed by Buy Wordpress Templates