Формування довільної поведінки

Формування довільної поведінки,  самосвідомості та самооцінки дитини старшого дошкільного віку

Діти старшого дошкільного віку надають цілям своєї діяльності та вчинкам  особистісного смислу: ставлення дитини  до людей, подій навколиш­ньої дійсності стає більш стійким. Дитина успішно оволодіває просоціальними формами поведінки: може підкоряти власні бажання ін­тересам інших, надавати допомогу, узгоджувати дії, поступатися.

Дитина сьомого року життя здатна передбачити наслідки власних вчинків, у неї формується мотиваційно-смислова саморегуляція своєї поведінки.

Пізнання та усвідомлення мотивів поведінки самою дити­ною є соціальним педагогічним завданням. Доцільно привчати її контролювати відповідність обраних засобів дій первісним намірам, стимулювати виявлення безпосередніх емоцій, афективних переживань, які виникають раптово під впливом ситуативних взаємин і смисл яких складно осягнути дитячим розумом. Робити це можна за допомогою запитання: «Чому ти це робиш?». Важливо також навчити дитину розуміти зв’язок між своїм емоційним ста­ном, вчинком та його наслідками для оточення, виявляти свої пере­живання у формах, що відповідають нормам соціальної поведінки в суспільстві.

Формування довільної поведінки

Наявність ієрархії мотивів та оволодіння соціальними нормами поведінки є важливим чинником формування довільної поведін­ки як новоутворення сьомого року життя.

Розвиток мотивованої поведінки означає, що дитина здатна стримати безпосередні бажання і докласти вольових зусиль для по­долання перешкод.

Виникає фундаментальна потреба бути активним суб’єктом власного життя, що виявляється у прагненні робити так, як хоче сама дитина, самостійно, без допомоги. Дитині сьомого року життя притаманна вже відносно стійка цілеспрямованість. Вона здатна не тільки послідовно виконувати завдання дорослих, а й реалізовува­ти власні задуми, активно досягати бажаного результату, доводити розпочату справу до кінця.

Формується наполегливість: дитина не втрачає завзяття та енергії, стикаючись з невдачами, долає перешкоди на шляху до ба­жаної мети. Вона відчуває потребу бути значущою для інших, бути ними визнаною: пропонує свою допомогу, бере активну участь у їх­ніх справах, ображається, коли її ігнорують.

Своєрідною формою особистісної активності й вияву довіль­ної поведінки є самостійність та ініціативність. Вони виявляють­ся у постановці й розв’язанні різних життєвих завдань без допо­моги дорослих, у здатності організувати будь-яку діяльність за власним бажанням, використати знання та вміння для досягнен­ня цілей.

Самостійна та ініціативна дитина — це дитина в пошуках. Вона здатна на безкорисливий ризик, тому має право робити помилки, що є нормальним показником її розвитку.

Показники успішного розвитку довільної поведінки виявля­ються також у спілкуванні дитини з дорослими та однолітками.

Формування самосвідомості та самооцінки

На сьомому році життя відбуваються значні зміни в самосві­домості дитини. Новоутворенням цього віку є усвідомлення свого внутрішнього Я. У дитини складається динамічна система уявлень про саму себе: свої наміри, бажання, свій настрій, свої розумові та моральні якості, соціальний статус тощо.

Уявлення про себе доволі адекватно відображають ціннісну сферу особистості дитини: чому саме вона надає перевагу, що для неї має більшу значущість, що цінує, що її цікавить тощо.

Зміст уявлень про себе створює образ Я. Наприклад, дитині пропонують відповісти на запитання: «Хто Я?». Їй нескладно дати 6-8 відповідей. Рівень розвитку цих уявлень свідчить про усвідом­лення своєї автономності, неповторності, про самозвеличення.

На основі самооцінки виявляються самоповага, самолюбство: домагання престижних ролей у грі, збільшення своїх можливостей, приписування собі досягнень, яких насправді немає. Тому самооцін­ка дитини сьомого року життя залишається дещо завищеною. Самооцінка є насамперед захисним механізмом підтримки позитив­ного ставлення до себе, впевненості в собі, а також дає змогу дити­ні цього віку сміливо братися за нову справу, ризикувати, вірити в удачу, вільно оволодівати новими сферами дійсності. Саме така са­мооцінка стає запорукою бажання відповідати їй та формує почуття власної гідності, що виявляється у здатності тримати певну дистан­цію між собою та оточенням. Дитина починає відчувати справедли­вість оцінок, що дає їй оточення, рівність та неупередженість у став­ленні до них.

Дитина, яку недооцінюють дорослі, часто проявляє напружен­ня, тривожність, невпевненість, а потім у неї знижується самооцін­ка. Не кожна дитина однаково сприймає і завищену оцінку, особли­во коли результати діяльності негативні. Під час експерименту, коли дитині за невиконання завдання все-таки запропонували ви­нагороду — цукерку, вона заплакала. Це явище назвали «феноме­ном гіркої цукерки».

Педагогічний висновок може бути один: треба підтримувати віру дитини в свої можливості, її впевненість у собі. Педагогічна оцінка має бути доброзичливою, оптимістичною. Критична оцінка результату не повинна торкатися особистості дитини в цілому.

Дитина не має втрачати віру в свої можливості виконати за­вдання краще. Важливо вберегти її від каральної оцінки себе як особистості, від постійного почуття провини та зневажливого ставлення до себе. Дитина виправдовує очікування дорослих. Якщо: малюнок вийшов невдалим, якщо дитина не відповіла на запитан­ня, не виконала вчасно вимогу, це не оцінка її як особистості. Особистість дитини має бути недоторканною, а переживання — у жодному разі не підлягати засуджуванню. Вчинки, дії і результати дитини варто оцінювати, однак доброзичливо, з вірою у те, дитина виправить свою помилку. І це дуже важливе педагогічне завдання, бо в школі предметом взаємодії та оцінювання є здебільшого предметні дії та їх відповідність зразкам, правилам.