Емоційно-вразливі діти — група ризику

ЕМОЦІЙНО-ВРАЗЛИВІ ДІТИ — ГРУПА РИЗИКУ

Як одну з груп ризику слід виділити дітей з підвищеною емо­ційною чутливістю, так звані емоційно-вразливі діти. Такі діти го­стро реагують на найменші зміни у ставленні з боку дорослих і одно­літків, чутливі до їх оцінних суджень, до дій і намірів у спілкуванні. Вони глибоко переживають образи, пам’ятають їх. Нерідко трапляються випадки, коли у такої дитини виникають якісь невмотивовані страхи, і вона прагне про них пого­ворити з дорослим.

 Перші сигнали такої «враз­ливої» чутливості можна помітити ще в ранньому віці. Що­правда, це може тішити дорослих: не потрібно  постійно застерігати та повчати, дитина особливо  чуйна. Та все ж дещо може дратувати плаксивість, тривожність, боязкість. Згодом такий емоційний стан дитини починає  непокоїти дорослих, особливо з початком перебуван­ня в дитячому колективі. Цільові спостереження підтвердили, що в більшості випадків мова йде про дітей з певними психофізіоло­гічними особливостями нервової системи (певного темпераменту). Поодинокі випадки, коли такі особливості виявляють діти хворо­бливі, які перенесли серйозні захворювання у дитячому віці, часто лежали в лікарні, були в санаторії без мами. А якщо накладаються обидві ці причини — випадок особливо складний і тривожний.

Зрозуміло, що таких діток зазвичай не так уже й багато — 3-5 на групу з 20-27 дітей. Але життя показує, що саме такі емо­ційно-вразливі діти в дитячих колективах стикаються з багатьма складними ситуаціями, вийти з яких без допомоги дорослого часто не можуть, а він не завжди поруч. Тривожною стає ситуація, коли такі діти потрапляють під тиск сильніших та жорстокіших у взаєми­нах однолітків. В умовах дитячого садка це не дуже нас хвилює: по­стійна присутність дорослого нівелює негативний розвиток таких ситуацій. Але така «опіка» закінчується вже в першому класі. І сьо­годні, на жаль, ми стаємо свідками встановлення таких взаємин між окремими школярами.

Емоційно-вразливій дитині притаманні афективні пережи­вання у відповідь на травмувальні впливи з боку оточення. Це мо­жуть бути:

  • звичайна вимога педагога, висловлена різким тоном;
  • розмова з дорослим про труднощі дитини і про допомогу в їх подоланні в присутності дитини;
  • відмова однолітків взяти до себе в гру;
  • насмішки під час долання перешкод у діяльності — в спор­тивних іграх, практичній діяльності на занятті, помилки під час декламування вірша тощо.

Реакції на такі ситуації і виявляються афективними сплесками образи, сорому, почуття провини, тривоги чи навіть страху. Кожна така дитина реагує по-своєму, у кожної свій досвід і глибина пере­живань. Навіть зовнішні реакції у них можуть бути різними: у декого відбувається сплеск рухової активності з істеричними елементами, а дехто навпаки — різко стишує активні дії, губиться, нерідко плаче.

Навіть у спокійних умовах співжиття в колективі однолітків нескладно помітити емоційно-вразливу дитину та прояв її тривож­ного очікування «біди». Дитина ніби виявляє ініціативу в організа­ції творчої гри, пропонує друзям привабливі варіанти, але в її голосі звучать тривожні нотки, ніби вона боїться, що друзі не погодяться на пропозицію. Дитина бачить реальний успіх своєї роботи, напри­клад, малюнок чи аплікацію, але ніяк не насмілиться роботу понести на поличку, де виставляють завершені роботи після заняття.

З-поміж емоційно-вразливих дітей є й такі, які в критичних си­туаціях різко «пасують», замикаються і тривалий час ніби байдужі до всього. Тому вони надають перевагу усамітненим іграм, часто сумують, плачуть.

Спільне для всіх таких дітей — почуття образи на кривдників і різні агресивні вияви. За відсутності в потрібний момент дорос­лого можуть спалахувати істеричні прояви з агресивними намірами. Проте такі ситуації несистемні й трапляються лише у разі збігу зо­внішніх подразників.

Підвищена емоційна вразливість, так звана гіперчутливість, су­проводжує поведінку дитини, її активність. Для хвилювань, зміни настрою такій дитині часом достатньо нейтральних змін у поведін­ці оточення, наприклад, коли хтось добирає невдалу інтонацію у ви­словленні свого враження від процесу діяльності такої дитини.

Загалом у таких дітей швидко змінюється настрій, до того ж кардинально: радість — печаль, пригнічення — збудження тощо. Нерідко це стає суттєвою перешкодою в успішності регламентованої діяльності, коли необхідно зосередитися, сконцентрувати увагу, до­класти зусиль для подолання труднощів, невдач.

Особливо вирізняються діти, які в ситуаціях зустрічі з несприят­ливими подразниками замикаються в собі, зовні ніби виявляють інертність, а насправді активно накопичують негативні переживання, які за найменшої вдалої нагоди різко виплескують, байдуже на кого.

Якщо дорослі з перших років життя дитини не відзначили цю особливість «приймати все близько до серця» і не враховували її у що­денних взаєминах, то вже в дитячому садку, особливо після чотирьох років, чітко фіксують сором’язливість, невпевненість у собі, невмотивоване переживання провини і тривожне очікування «біди».

Сьогодення наклало свій відбиток на перебіг переживань емоційно-вразливих дітей. Загалом у суспільстві і зокрема в сімей­ному оточенні побутує зневажливе ставлення до таких переживань, як сором’язливість, нерішучість, ніяковість. Натомість у пошані роз­кутість, сміливість, холодність, рішучість, жорсткість. Особливо це стосується хлопчиків — «з них мають вирости справжні чоловіки». Водночас, агресивні дії викликають осуд і в дорослих, і в одноліт­ків, неприйняття і навіть різні покарання та приниження. Саме ці діти і стають учасниками нездорових сутичок і найчастіше їх жерт­вами. Здебільшого це відбувається вже в шкільному колективі чи в дворових групах. Але основа цього закладається в період дошкіль­ного дитинства: і в родинному колі, і в дитячому колективі.

Водночас маю наголосити, що емоційну чутливість, навіть у гіпертрофованій формі, не варто сприймати як негативну рису особистості. Неправильно приписувати таким дітям і агресивність чи ворожість у взаєминах з оточенням. Таке загострене сприйняття подій навколишнього середовища має враховувати лише дорослий- наставник, який обов’язково повинен допомогти такій дитині на­вчитися контролювати свої емоції: стримувати їх у певних ситуа­ціях та знімати емоційне напруження у прийнятний спосіб.